Не знаю з чого й розпочати Так, щоб нікого не злякати: Було це літньою порою,- Прийшла до мене смерть з косою: - Збирайся, - каже, - у дорогу З собою не бери нічого Чому мовчиш, невже злякалась? І смерть єхидно засміялась. - Ні, не боюсь, от налякала, Тебе я просто не чекала Я борщ варю, кришу цибулю, - І я скрутила дамі дулю. - Цибуля клята, от я й плачу, А смерть сміється: "Бачу, бачу"... Я сльози витерла рукою, Дивлюсь, стоїть чума з косою Кажу їй: "Що за звичка в тебе Звалитися, як сніг із неба?" - Та ні,- вона відповідає, - І оком страшно так моргає, Була щоденно я з тобою Завжди, і літом, і зимою Я пам'ятаю біля річки В блакитних стрічках дві косички Тоді ти мало не втопилась, Та я пішла, а ти лишилась Лишилась жити і співати, Любити світ, вірші писати. Ти наді мною насміхалась Мене ти зовсім не боялась Співала, мріяла, кохала, Все веселилась, жартувала... Чому ж тепер так часто плачеш, Ти думаєш, що я не бачу? Ходім зі мною в край далекий Туди, де не живуть лелеки Там смутку ти не будеш знати, Там вже твої і батько й мати... І смерть у вічі заглядає, Кістляві руки простягає. І стала я її благати І ще хоч трохи зачекати, Бо я не все ще написала, Що до душі мені припало, - Я п'ю росинку по росинці Гіркий полин думок злочинців Буває часом аж заплачу, Та це нічого ще не значить, - Я більше плакати не буду І всі сумні пісні забуду, А ще,- не знаю чи й казати, - Я мрію повість написати... - Ну щож, живи собі як знаєш, Як припече, то погукаєш. Та не жартуй, покинь писати Про смерть кістляву біля хати!
